Poets of the Fall - Carnival of Rust

Твої мікросхеми вбивають мою свідомість, я вимагаю спокою, будь-ласка, подаруй мені тишу, прошу, вгамуй моє божевілля. Я можу поклястись, що бачу твій силует в нічних вікнах сусідніх будинків, мабуть, десь в ДНК закладено кохати твою присутність. Ти втамовуєш мою необхідність в морі, ти рятуєш мене з осінньої темряви, жахливо лише те, що ти навіть про це не здогадуєшся. Цілковита поразка надії, ми не підлягаємо законам інерції, щось наче зламалося в цьому Всесвіті, щось наче зламалося в мені. Ти тягнеш мене за собою по сонним околицям нашого міста, по вечірнім вокзалам, по самотнім дорогам , я всюди шукаю твої відбитки пальців, викарбовую твої ініціали, а все лиш для того, щоб бути впевненою, що ти ще існуєш в мені. Знаєш, ще одна неконтрольована необхідність твоєї теплоти, і я збожеволію, в моїх думках надлишок тебе, ти вже став моїм власним Буддою, я перетворила тебе в культ. Чесно кажучи, деколи хочеться просто стерти твою присутність, твої відбитки на моєму тілі, вирізати ту частину мозку, що відповідає за думки про тебе, до жаху хочеться позбутися того дивного почуття, якому я навіть боюся дати визначення. Просто так страшно знати, що кожен мій подих залежить від тебе, а до божевілля всього один крок