Нереалізоване

І знову ти благаєш про порятунок зламане сонце, ти кричиш, пускаєш в дію сигнальні ракети, та для світу тебе не існує. Десь там, між теплими трамваями просять звернути на себе увагу залишки свідомості, що проникають десятками куль в район серця, вони так відверто вбивають заплановану тишу, вони так грубо рушать твої засніжені мечеті.

Пульсуючими пальцями розриваєш пачку Вінстона, не те, щоб куріння тобі приносило насолоду, ти взагалі вже який місяць маєш в планах кинути, та доки кидають тільки тебе. Повторюєш собі, що ще зовсім трохи, ще трохи і все, та що буде з приходом цього “ще трохи”? Що воно змінить? Точніше навіть, що ти зараз маєш для змін? Звичайно ж ти до цього звик, вже навіть немає сил боротися за це “ще трохи”, немає сил втікати від минулого, коли воно в кожній тріщинці твого тіла, в кожному міліграмі повітря, в кожній прослуханій пісні. Це остогидле минуле венами розмалювало всю твою шкіру, воно викарбувало десятки шрамів, яких ти з такою ненавистю намагаєшся позбутися. Ти проникаєш ножами в спогади, ти вирізаєш шрами, ти вбиваєш те, що зветься минулим, та в цього самого вище згаданого минуло вже виробився імунітет на твою боротьбу, ну а в тебе, в свою чергу, виробилася звичка здаватись. Твоє тіло в знемозі падає в бетонні долоні напівпрозорого міста, і немає тої, чиї коліна ти зігрівав устами, тої, чиї скроні вже стали проти всього вакцинами, її немає, розумієш? Та звичайно ж ти навіть після цього не зняв рамок з її ікон...Але я поруч, просто поміть